Археологія

Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Походження назви

Термін «археологія» з'явився в Греції (4 ст. до н. е.) в розумінні науки про стародавність.

У середньовічній Європі археологія майже не розвивалася. В епоху Відродження (15-16 століття.) розвиток археології пожвавився в зв'язку з вивченням пам'яток античного мистецтва. Новий поштовх археологічним дослідженням у Західній Європі дали успішні розкопки Помпеї у 18 столітті. У середині 19 століття почали вивчати пам'ятки палеоліту.

У 20-х роках 20 століття. великі археологічні дослідження здійснені в Азії — в Дворіччі (розкопки Ура) та Індії (розкопки в долині Інду), які дали можливість висвітлити характер шумерської та індської цивілізацій (4-е тис. до н. е.).

В Україні ще в епоху Київської Русі приділялась увага археологічним пам'яткам. Літописці (Никон Печерський) у своїх працях посилалися на давні городища й кургани. Одними з перших археологічних розкопок в Україні можна вважати розкопки Десятинної церкви в Києві (зруйнована татаро-монголами 1240), що були здійснені Петром Могилою в 30-х роках 17 ст. з метою будівництва на її місці нової церкви під тією ж назвою. Колекції Палаті зброї і їх опис 17 ст. свідчать про зародження в Російській імперії вже в той час інтересу до древностей, в першу чергу до зброї та предметів декоративного мистецтва. На початку 18 ст. Петро І, створюючи музеї в Росії, звернув увагу на потребу збирання і археологічних матеріалів. У 1739 В. М. Татішев видав одну з перших у світі інструкцій для археологічних розкопок. Великого значення надавав вивченню археологічних пам'яток М. В. Ломоносов, використовуючи їх у своїх історичних працях. Т. Г. Шевченко називав археологію «матір'ю історії»

Я люблю археологію—цю таємничу праматір історії. Запис у «Щоденнику», Т. Г. Шевченко.

Початок спеціальних археологічних досліджень припадає на другу половину 18 і початок 19 ст., коли до складу Російської імперії були включені райони Північного Причорномор'я, зокрема південь України, багаті на античні та скіфські пам'ятки.

У 1763 поблизу сучасного Кіровограда був розкопаний великий скіфський курган, а в кінці 18 ст. розпочалися дослідження залишків стародавніх грецьких міст і курганів у Криму. В 1830 був розкопаний великий «царський» скіфський курган Куль-Оба біля Керчі.

Музейництво

З розгортанням археологічних досліджень була зв'язана організація в Україні ряду музеїв — Миколаївського (1806), Феодосійського (1811), Одеського (1825), Керченського (1826) та Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Згодом такі товариства виникли в Петербурзі (Російське археологічне товариство, 1846), в Москві (Московське археологічне товариство, 1864) і в Прибалтиці.

На початку 19 ст. почалося вивчення слов'янських пам'яток та древньоруських міст. Найвизначнішими з них були Десятинна церква і Золоті Ворота в Києві, розкопані в 1824 і 1832—33 рр., та підмосковні слов'янські кургани, перші розкопки яких були проведені 1838. Широкі археологічні дослідження в серед 19 ст. привели до утворення в 1859 першої державної археологічної установи — Археологічної комісії, на яку було покладено керівництво археологічними дослідженнями в Росії. В 1873 був створений Московський історичний музей, який, поряд з Ермітажем, став найбільшим центром зберігання археологічних колекцій. У 1899 був організований Київський історичний музей.

У 1871 була відкрита Гінцівська палеолітична стоянка на Полтавщині (перша з виявлених в межах тодішньої Російської імперії), а потім і такі відомі палеолітичні стоянки, як Карачарівська на ріці Ока (1877), Костенки І на Дону (1879), Вовчий Грот у Криму (1880), Кирилівська в Києві (1893—1903), Мізинська на Десні (1908—1916) та ін. В галузі вивчення неоліту заслуговують на увагу дослідження на Ладозі і 878—82, на Дніпрі, в околицях Києва (1867—1888) та відкриття і дослідження комплексу наскельних зображень на Кам'яній Могилі поблизу Мелітополя (1880), частина яких належить до неолітичного часу.

Значними були дослідження пам'яток ранньоземлеробської трипільської культури в Україні, відкритої в кін. 19 ст. На початку 20 ст. були здійснені широкі розкопки курганів епохи міді-бронзи на Лівобережжі України, на основі яких В. О. Городцов створив першу періодизацію цієї епохи (ямна, катакомбна і зрубна культури). Визначною пам'яткою нього часу був також розкопаний 1897 відомий Майкопський курган. Як і раніше, продовжувалися дослідження великих і багатих скіфських курганів на півдні України і на північному Кавказі, найзначнішими з яких були Чортомлицький курган (1863) і Солоха (1912) на Нижньому Дніпрі та Велика Близниця (1864) на Тамані. Найвизначнішими пам'ятками лісостепових племен скіфського часу, дослідженими в дореволюційний час, були великі групи курганів у районі Сміли на Черкащині, Оксютинські поблизу Ромен, «Часті кургани» на Дону, поблизу Воронежа, а також городища — Нільське на Полтавщині, Пастирське і Мотронинське на Черкащині.

Великих масштабів набрало дослідження пам'яток античних міст північного Причорномор'я — Ольвії, Пантікапея, Херсонеса, Тіри та ін. В кін. 19 та на початку 20 ст. були здійснені розкопки Зарубинецького та Черняхівського могильників культури «полів поховань» на Київщині, слов'янських курганів поблизу Новгорода, слов'янського городища в Ромнах на ріці Сула, Гніздовського могильника поблизу Смоленська, Чорної Могили в Чернігові і курганів сіверян на Лівобережжі України. В кін. 19 ст. О. А. Спицин здійснив першу спробу висвітлення проблеми розселення древньоруських племен на основі археологічних (курганних) матеріалів. Древньоруські пам'ятки досліджувалися в Києві (Киселівка — 1894—98, Десятинна церква — 1907—14), селі Білогородка поблизу Києва (1909—1910), на Княжій Горі поблизу Канева (1891—1893) та в інших місцях. В кінці 19 та на початку 20 ст. значні археологічні дослідження провадились також в Середній Азії (елліністичні міста, стародавній Самарканд) та Закавказзі (розкопки середньовічної столиці Вірменії Ані).

Значне місце в розвитку дореволюційної археології займали дослідження в Україні. Про це свідчить, зокрема, той важливий факт, що результатам їх вивчення була присвячена робота шести (з 15) Всеросійських археологічних з'їздів. Археологія в дореволюційній Росії, в тому числі й в Україні, була дворянсько-буржуазною наукою і переслідувала цілком виразні класові цілі. Вона зовсім не займалася питаннями історії безпосередніх виробників, приділяючи основну увагу добуванню найбільш коштовних та ефектних старожитностей, що зосереджувались в імператорських музеях та в приватних колекціях.

Значною перешкодою розвиткові археології в дореволюційний час була приватна власність на землю та археологічні пам'ятки, що знаходилися в ній. Для їх дослідження потрібні були не лише кошти, але й дозвіл власника землі.

Методи археології

Археологія вивчає історію суспільства за матеріальними останками життя і діяльності людей — матеріальним пам'ятникам. Послідовність робіт полягає в попередньому аналізі місцевості, розкопках, класифікації, датуванню й інтерпретації знахідок.

З 1958 використовується метод радіовуглецевого датування для визначення віку археологічних шарів і знахідок.

Методики і методи досліджень, етапи:

  • польові дослідження-спостереження за станом ґрунту і залишків та детальної фіксації усіх об'єктів у просторі(на план) стосовно умовного репера та один одного, а також за глибиною залягання.
    • розкопки-надзвичайно відповідальний процес, адже у їх процесі знищується пам'ятка.
  • культурно-хронологічна атрибуція (лабораторно-комеральна робота) — дослідження, датування. Пам'ятка долучається до якоїсь археологічної культури чи хронологічної групи, використовуючи, в тому числі, методи археометрії.
  • історичні реконструкції — інтерпретаційний етап.